Відбулося прощання з Олександром ВОЙДИЛО.
29 травня, Острозька громада прощалася з Олександром ВОЙДИЛО, який віддав своє життя за незалежність і цілісність нашої країни.
Олександр Іванович Войдило народився 1 червня 1968 року в селі Кургани. Навчання розпочав у місцевій школі, а згодом продовжив у Могилянівській ЗОШ, яку закінчив у 1983 році.
Згодом вступив до Рівненського СПТУ № 1, де опанував спеціальності муляра, монтажника, бетонщика та арматурщика.
У 1986 році Олександр був призваний до лав Радянської Армії. Службу проходив у Німеччині.
Після повернення до України оселився в Рівному та працював у Рівненському слідчому ізоляторі, звідки вийшов на пенсію як військовий пенсіонер.
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Олександр не залишився осторонь - став до лав територіальної оборони Острозької громади. 19 березня 2024 року був мобілізований до ЗСУ.
Як командир танка 66-ї бригади (49 ОШБ Карпатська Січ), Олександр гідно виконував свій обов’язок, боронячи кордони нашої держави на Донецькому напрямку.
У серпні 2024 року під час бойових дій Олександр отримав поранення в ногу. Проте, після реабілітації, він повернувся до служби, не полишаючи побратимів та продовжуючи боротися за свободу України.
Олександр був батьком двох дітей – доньки Анастасії та сина Михайла (розлучений).
23 травня 2025 року Олександр Войдило помер у медичному закладі міста Вінниця, завершивши свій життєвий шлях як Герой.
Його ім’я навічно закарбоване в серцях тих, хто знав його як сміливого воїна, люблячого батька та гідну людину.
Церемонія прощання розпочалася з громадської панахиди на Майдані Свободи в місті Рівне. Сотні людей зібралися, щоб висловити вдячність і повагу до мужності загиблого. У тиші та молитві вони вшановували пам'ять Героя, який став символом незламності духу українського народу.
Після цього траурний кортеж вирушив до села Кургани, де у рідному домі загиблого відбулася церемонія прощання. Тут зібралися його найближчі люди – ті, хто знав його ще з дитинства, хто ділив із ним радісні й складні моменти життя.
Заупокійна служба була проведена в місцевому Храмі, наповненому молитвами за спокій душі Героя. У ці хвилини кожен із присутніх ділився болем утрати та роздумами про величину самопожертви.
Останній шлях Героя завершився на місцевому кладовищі. Після молитви за упокій душі військові з почестями підняли над домовиною Державний Прапор України.
Пролунав Гімн України. Церемонію завершили почесні залпи на честь Героя – символи вдячності за його відвагу та відданість.
Україна втратила ще одного свого сина, але його подвиг назавжди залишиться прикладом незламності, патріотизму та сили духу. Слава Герою!
Вічна пам’ять Герою!
