Іван Сташків — «Хоробрий», який не залишав своїх.
Сьогодні, 13 лютого, Острозька громада прощалася з ГероємІвано Сташківим — воїном, чиє життя стало прикладом тихої сили, внутрішньої гідності та безумовної вірності побратимам. Його шлях — це історія людини, яка не шукала слави, але обрала честь; не говорила гучних слів, але доводила все вчинками. Пам’ять про нього — це пам’ять про відповідальність, мужність і любов до своєї землі.
Сташків Іван Миронович народився 11 вересня 1987 року в селі Плоске. Дитинство та юність провів у рідному селі. Навчався у Плосківській загальноосвітній школі, а з четвертого класу продовжив навчання в Острозькій спеціальній школі № 1.
У мирному житті був небагатослівним, стриманим, витривалим. Любив ліс і тишу. Разом із батьком, Мироном Йосиповичем, допомагав громаді — копав могили, проводжаючи односельців в останню путь. Тоді він і подумати не міг, що колись село проводжатиме його…
25 лютого 2024 року став до лав Збройних Сил України. У серпні 2024 року — Донбас. Там він став «Хоробрим» — саме такий позивний дав йому командир. І це було не просто слово. Іван неодноразово виводив побратимів з-під ворожого вогню, повертаючи групу в повному складі. Через три місяці служби був призначений провідником — бо не губився, не втрачав орієнтирів і завжди знав дорогу.
Сестра згадує, як під час відпустки він із захопленням розповідав про навчання з тактичної медицини — як правильно рятувати життя, як діяти в екстремальних умовах. Він горів цим. Навіть після поранення, маючи можливість залишитися вдома, Іван відмовився. Бо знайшов своє покликання. Бо на нього чекали побратими.
Він діяв чітко й упевнено, виносив поранених і загиблих, повертав своїх додому. І коли прийшов його час — побратими без наказу пішли в сіру зону, щоб забрати Івана. Бо він ніколи не залишав їх.
За мужність і самовідданість був нагороджений відзнакою командира «Залізний бик» 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила та медаллю «За оборону міста Часів Яр».
26 вересня 2025 року у Донецькій області під час виконання бойового завдання Іван Сташків загинув.
Прощання відбулося вдома загиблого, а Заупокійна служба — у церкві села Плоске. Провести Валерія в останню путь прийшли рідні, близькі, друзі, бойові побратими та небайдужі мешканці громади.
Поховали Героя на кладовищі села Плоске. Після молитви військові підняли над домовиною Державний Прапор України. Пролунав Гімн, а почесна варта віддала залпи — знак шани тим, хто віддав життя за свободу Батьківщини.
Він був мовчазним — але його вчинки звучали голосніше за будь-які слова.
Він не шукав слави — він робив те, що мав робити.
Він міг обрати інше життя — але обрав честь.
Він — приклад. Він — совість. Він — наш 💛💙ХОРОБРИЙ💛💙.
Вічна шана і пам’ять Героєві України.
